Содержание:
Процесуальний статус прокурора у кримінальному провадженні.
— Поняття прокурора у кримінальному судочинстві
Прокурор – це суб’єкт кримінального процесу, що бере участь у всіх його
стадіях, здійснюючи при цьому нагляд за дотриманням законів і підтримуючи
державне обвинувачення у суді. Прокурор, здійснюючи свої повноваження є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого
самоврядування, підприємства, установи та організації, службові та фізичні особи
зобов’язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення прокурора.
— Співвідношення понять «прокурор» і «керівник прокуратури» Прокурор – це суб’єкт кримінального процесу, що бере участь у всіх його
державне обвинувачення у суді.
Прокурор, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному
кримінальному провадженні, визначається керівником відповідного органу
прокуратури після початку досудового розслідування. У разі необхідності керівник
органу прокуратуриможе визначити групу прокурорів, які здійснюватимуть
повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, а також
старшого прокурора такої групи, який керуватиме діями інших прокурорів.
— Функції прокурора у кримінальному провадженні
Згідно ст. 121 Конституції України прокурор виконує у кримінальному
процесі дві функції: функцію підтримання державного обвинуваченого і функцію нагляду за дотриманням законів органами розслідування.
— Ідея «незмінності прокурора» у кримінальному провадженні
Ідея «незмінності прокурора» у кримінальному провадженні—-такого вже немає. це по старому кпк. в новому прокурора можна замінити. ст.37
— Процесуальні повноваження прокурора в ході досудового розслідування і судового розгляду
1?починати досудове розслідування за наявності підстав, передбачених КПК;
2?мати повний доступ до матеріалів, документів та інших відомостей, щостосуються досудового розслідування;
3?доручати органу досудового розслідування проведення досудовогорозслідування;
4?доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення увстановлений прокурором строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих(розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведеннячи брати участь у них, а в необхідних випадках – особисто проводити слідчі(розшукові) та процесуальні дії;
5?доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих(розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам;
6?призначати ревізії та перевірки;
7?скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих;
8?ініціювати перед керівником органу досудового розслідування питання провідсторонення слідчого від проведення досудового розслідування та призначенняіншого слідчого за наявності підстав, передбачених КПК, для його відводу, або увипадку неефективного досудового розслідування;
9?приймати процесуальні рішення під час кримінального провадження, в томучислі щодо закриття кримінального провадження та продовження строківдосудового розслідування;
10?погоджувати або відмовляти у погодженні клопотань слідчого до слідчогосудді про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових)дій, інших процесуальних дій чи самостійно подавати слідчому судді такі клопотання;
11?повідомляти особі про підозру;
12?пред’являти цивільний позов в інтересах держави та громадян, які черезфізичний стан чи матеріальне становище, недосягнення повноліття, похилий вік,недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити своїправа, у порядку, передбаченому КПК;
13?затверджувати чи відмовляти у затвердженні обвинувального акта, клопотаньпро застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, вноситизміни до складеного слідчим обвинувального акта чи зазначених клопотань,самостійно складати обвинувальний акт чи зазначені клопотання;
14-звертатись до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосуванняпримусових заходів медичного або виховного характеру чи клопотанням прозвільнення особи від кримінальної відповідальності;
15-підтримувати державне обвинувачення в суді, відмовлятися від підтриманнядержавного обвинувачення, змінювати його або висувати додаткове обвинувачення;
16-погоджувати запит органу досудового розслідування про міжнародну правовудопомогу, передання кримінального провадження або самостійно звертатися з такимклопотанням;
17-доручати органу досудового розслідування виконання запиту (доручення)компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу абоперейняття кримінального провадження, перевіряти повноту і законністьпроведення процесуальних дій, а також повноту, всебічність та об’єктивністьрозслідування у перейнятому кримінальному провадженні;
18-перевіряти перед направленням прокуророві вищого рівня документи органудосудового розслідування про видачу особи (екстрадицію), повертати їхвідповідному органу з письмовими вказівками, якщо такі документи необґрунтованіабо не відповідають вимогам міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України, чи законам України;
19-доручати органам досудового розслідування проведення розшуку і затриманняосіб, які вчинили кримінальне правопорушення за межами України, виконанняокремих процесуальних дій з метою видачі особи (екстрадиції) за запитомкомпетентного органу іноземної держави;
20-оскаржувати судові рішення;
21-здійснювати інші повноваження, передбачені КПК.__
Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском:
Лучшие изречения: На стипендию можно купить что-нибудь, но не больше. 8797 — 
| 7166 — 
или читать все.
37.112.108.63 © studopedia.ru Не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования. Есть нарушение авторского права? Напишите нам | Обратная связь.
Отключите adBlock!
и обновите страницу (F5)
очень нужно
1. Процесуальний статус прокурора у досудовому кримінальному провадженні.
Серед конституційних функцій прокуратури України чільне місце належить функції нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство (п. З ст. 121 Конституції України, п. З ст. 5 Закону України «Про прокуратуру»). Однією з новел її втілення є закріплення Кримінальним процесуальним кодексом України (далі — КПК) процесуального статусу прокурора як посадової особи, яка здійснює нагляд за додержанням законів під час досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням.
Прокурор є одним з учасників, що належить до сторони кримінального провадження, який виконує функцію нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням (ч. 2 ст. 36 КПК). По суті це означає, що саме на прокурора покладається обов’язок організації процесу досудового розслідування, визначення його напрямів, координації проведення процесуальних дій, сприяння створенню умов для нормального функціонування слідчих, забезпечення дотримання під час кримінального провадження вимог законів України.
Прокурорський нагляд має за мету виявити порушення закону, усунути правопорушення, причини та умови, що їх породжують, дає можливість прокуратурі впроваджувати не тільки точне, а й однакове розуміння і виконання законів усіма суб’єктами, що підлягають нагляду. Прокурор, відповідно, є єдиним суб’єктом з нагляду за додержанням законів посадовими особами, які здійснюють кримінальне провадження, зокрема — слідчим. Законодавець залишив раніше існуючу модель органів досудового розслідування (передбачивши ліквідацію слідчого апарату прокуратури і створення державного бюро розслідувань) і одночасно посилив наглядову та керівну (організаційну) функції прокурора, надавши йому статусу процесуального керівника досудового розслідування. За КПК саме на прокурора покладено і контроль, і нагляд за додержанням законності відомчими слідчими при проведенні ними кожної слідчої (розшукової), негласної слідчої (розшукової) дії та прийнятті кожного процесуального рішення.
Таким чином, процесуальне керівництво — це специфічний вид правового керівництва кримінальної процесуальної спрямованості, який полягає в упорядкуванні процесу досудового розслідування з використанням кримінальних процесуальних повноважень владно-розпорядчого характеру, закріплених у ст. 36 КПК. За своєю суттю ці повноваження не є внутрішніми організаційно-управлінськими, що, як правило, реалізуються за межами кримінального судочинства. їх вектор спрямований не на організацію праці підлеглих, а на забезпечення всебічного, об’єктивного і повного розслідування кримінального провадження.
Сьогодні немає єдиної точки зору щодо розмежування повноважень, передбачених ст. 36 КПК щодо прокурора, який здійснює нагляд у формі процесуального керівництва розслідуванням, та прокурора — керівника органу прокуратури у випадку, коли він не здійснює безпосередньо функції процесуального керівництва. Також неможливо розмежувати наглядові повноваження та повноваження з керівництва розслідуванням залежно від суб’єктів, на яких вони спрямовані. У зв’язку з цим, у поділі повноважень прокурора, встановлених ст. 36 КПК, на суто наглядові й такі, що призначені для процесуального керівництва дізнанням і слідством, взагалі немає необхідності через універсальний характер цих повноважень.
Повноваження прокурора у кримінальному процесі мають владно-розпорядчий характер, а деякі з них — також і організаційний характер, що дає змогу стверджувати про процесуальне керівництво прокурора розслідуванням. Такі повноваження мають бути достатніми: 1) для організації кримінального переслідування за вчинене кримінальне правопорушення; 2) для забезпечення законності кримінального переслідування; 3) для захисту та відновлення порушеного права потерпілої сторони; 4) для забезпечення процесуальних прав усіх учасників кримінального провадження; 5) для формування об’єктивного, обґрунтованого і неупередженого висновку щодо винуватості особи, якій повідомлено про підозру і щодо якої затверджено обвинувальний акт чи з якою укладено відповідну процесуальну угоду.
КПК закріпив процесуальний статус слідчого, як сторони обвинувачення, і посилив контролюючу та наглядову функцію прокурора. Тобто прокурор, здійснюючи нагляд у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням фактично поєднує дві самостійні функції. У цьому є як позитивний, так і негативний аспекти. Позитивний аспект цієї законодавчої новації полягає в тому, що прокурор, який від самого початку здійснює нагляд за розслідуванням, витрачає менше часу для підготовки до судового розгляду і краще орієнтується в матеріалах кримінальної справи. Водночас можливим є настання негативних наслідків закріплення за одним і тим самим прокурором функцій процесуального керівництва і державного обвинувачення в суді. Вони здебільшого можуть бути пов’язані з тим, що прокурор, який відповідав за результати досудового розслідування, може не виявити належної об’єктивності, зокрема щодо зміни або відмови від обвинувачення в ході судового розгляду. Дещо обмеженими є можливості керівників прокуратур з маневру кадрами у разі неможливості для процесуальних керівників підтримувати обвинувачення в суді і своєчасної зміни їх на інших прокурорів за наявності підстав, передбачених у ч. 2 ст. 37 КПК. Можливо, саме з цим пов’язані факти порушення розумних строків розгляду справ через неявку прокурорів у судові засідання. Очевидно, назріла потреба узагальнити причини таких негативних проявів у масштабі держави і вжити необхідних організаційних заходів.
Отже, підтримуючи закріплену в законі нову форму статусу прокурора, як процесуального керівника досудовим розслідуванням, слід наголосити, що така нормативна модель прокурорської діяльності повинна забезпечити охорону прав та законних інтересів учасників кримінального провадження, законність кримінально-процесуальної діяльності слідчих та оперативних підрозділів, оскільки прокурор спрямовує досудове розслідування, має постійний доступ до процесуальної інформації, обізнаний про ключові рішення, що приймаються слідчим, своєчасно усуває порушення закону та здатний забезпечити належну якість підтримання державного обвинувачення в суді. Однак, слід звернути увагу на те, що інколи сторона обвинувачення, зловживаючи своїми правами, здійснює практику необгрунтованих обмежень сторони захисту, а саме: затриманих осіб примушують до відмови від захисника; із затриманою особою проводяться дії ще до моменту прибуття захисника; викликані захисники не допускаються до затриманих осіб; не забезпечуються умови конфіденційного спілкування захисника з підозрюваним; особам не повідомляється про підозру за наявності для цього достатніх підстав тощо. Подібні факти недотримання вимог чинного КПК порушують право особи на захист, свободу та особисту недоторканість, що зумовлює необхідність посилення механізму реалізації прав сторони захисту на досудовому провадженні.
Прокурор та «інтереси держави» в оновлених процесуальних кодексах України: законодавчі новації, теорія і практика
Микола Руденко, професор Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, доктор юридичних наук, заслужений юрист України, почесний працівник прокуратури України, ветеран прокуратури України, спеціально для ЮВУ
Ухвалення Верховною Радою України 3 жовтня 2017 року закону щодо нових редакцій низки процесуальних кодексів та внесення змін до інших законодавчих актів запустило довгоочікувану судову процесуальну реформу. Законопроект «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК), Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК), Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС) та інших законодавчих актів» No 6232 став найбільшим за обсягом законопроектом за весь час існування Верховної Ради України. Одночасно було ухвалено три процесуальні кодекси в нових редакціях, котрі набули чинності 15 грудня, тобто з дня початку роботи нового Верховного Суду, визначеного рішенням його пленуму. Тож яких змін слід чекати з набранням чинності новими процесуальними кодексами в цілому й представництві прокурора в господарському, цивільному, адміністративному судочинстві зокрема.
Максимальна змагальність сторін
Насамперед, зазначимо, що всіма кодексами запроваджено максимальну змагальність сторін. Відтепер суди обмежені в своїх повноваженнях щодо збору доказів та встановлення фактичних обставин справи. Надання відповідних доказів та доказування є обов’язком сторін у справі, а звідси — й прокурора, який діє у справі в інтересах позивача. Суд витребує докази і призначає експертизи за своєю ініціативою лише в окремих випадках, визначених законом. Таким чином зміни відповідних судових процедур сприятимуть моделі незалежного суду, коли суд не працює «як адвокат» на одну зі сторін, а навпаки, відмежовується від збору й надання доказів, які мають надаватися в повному обсязі сторонами у справі та на визначених законом стадіях.
Запроваджується спрощення розгляду нескладних та малозначних справ. Новелою ГПК надається можливість здійснювати господарське судочинство за правилами наказного та спрощеного позовного провадження. Новелою для ЦПК є спрощене позовне провадження. Закріплюється механізм розв’язання юридичного спору до початку розгляду справи по суті. Таким чином, запроваджується процедура медіації, коли суддя по черзі спілкується з обома сторонами та шукає можливість досягнення між ними згоди, за винятком прокурора, який не має права закінчувати справу примиренням. У свою чергу посилюється забезпечення ґрунтовної підготовки та розгляду складних справ. У межах підготовчого провадження мають бути вирішені всі підготовчі й процедурні питання: склад учасників справи (до якого відносять й прокурора), позицію по суті справи, докази, клопотання, тощо. Ретельна підготовка до розгляду справи має стати запорукою правильного та своєчасного її розгляду. Сторони судового процесу мають викладати свою позицію виключно у встановлених відповідним кодексом документах.
Нові механізми протидії зловживанням процесуальними правами
Кодекси впроваджують нові механізми протидії зловживанню процесуальними правами, як то подання «позовів – клонів», умисне затягування процесів, маніпуляцію з підсудністю. Учасники судового розгляду, в тому числі й прокурор, можуть нести відповідальність за зловживання процесуальними правами. Суд вправі штрафувати за подібні дії. Запроваджується здійснення судочинства із застосуванням інформаційних технологій, зокрема, вчинення всіх процесуальних дій через засоби електронного зв’язку з відповідними механізмами ідентифікації та безпеки (електронний суд). Гармонізовані правила цивільного та господарського судочинства зі збереженням специфіки кожного. Можна відзначити єдність вживаної термінології та гармонізацію вчинення окремих процесуальних дій, що мають забезпечити єдність судової практики, тощо.
Правовий статус прокурора
Одним із нововведень ухвалених кодексів, є визначення правового статусу прокурора в суді (саме на захист державних інтересів, а не й інтересів громадянина, як це було у попередніх кодексах). Адже ще раніше (у 2016 році) на конституційному рівні на прокуратуру вже було покладено представництво в суді лише інтересів держави (п. 3 ст. 131-1 Конституції України). Ці конституційні положення мають фундаментальний характер для правової регламентації діяльності прокурора в суді господарської, цивільної та адміністративної юрисдикції.
Перш за все звернемо увагу на положення ч. 3 ст. 4, ч. 1 ст. 53 ГПК, ч. 2 ст. 4, ч. 1 ст. 56 ЦПК та ч. 3 ст. 4, ч. 1 ст. 53 КАС, які надають прокурору право на звернення до суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, поруч з органами та особами, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб та брати участь у справі в інтересах цих осіб (ч. 3 ст. 41 ГПК, ч. 4 ст. 42 ЦПК, ч. 2 ст. 42 КАС). Системний аналіз наведених вище правових норм дозволяє зробити висновок, що їх реалізація на перший погляд ускладнює досягнення завдань, які покладаються на прокуратуру при здійснення представництва інтересів держави в суді, оскільки інститут прокурорського представництва відрізняється від інших процесуальних інститутів, перш за все завданнями, які перед ним ставляться, обсягом повноважень представників та формами їх участі у справі, юридичною силою джерел, де вони закріпляються, тощо. Тому в подальшому законодавець у цих нормах проводить диференціацію правового становища прокурора й інших учасників судового процесу, що є цілком логічним, адже статус прокурора в суді (поза межами кримінальної юстиції) визначений конституційно, і він (прокурор) повинен здійснювати представництво вказаних інтересів відокремлено від інших органів та осіб.
Зокрема, в частині 3 статті 53 ГПК передбачено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере учать у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження в якій відкрито за позовом іншої особи до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами або виключними обставинами. Ідентичні положення (новації) містяться в ч. 3 ст. 56 ЦПК, ч.3 ст. 53 КАС.
Така законодавча тенденція скоріше зумовлює форми представництва прокурором інтересів держави в суді, якими по суті є дві: 1) звернення прокурора до відповідного суду інстанційної юрисдикції з позовною заявою, скаргою, заявою; 2) вступ прокурора у справу, відкриту в суді за його зверненням (або іншої особи) з метою підтримання поданого позову, скарги, заяви. Так, пред’явлення прокурором до суду першої інстанції позову й подання апеляційної скарги на рішення цього суду розглядається законодавцем як дві самостійні форми представництва прокурора, але вони характеризують не дві самостійні форми, а одну – звернення прокурора до суду, яке можливе у будь-якому судовому провадженні (позовному, апеляційному тощо). Враховуючи, що виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження, а прокурор – учасником цього провадження (у випадках представництва інтересів держави в суді) є рація доповнити вказані норми положеннями щодо звернення прокурора до суду зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.
Щодо здійснення прокурором представницької функції
Поряд із зазначеним, слід звернути увагу й на ті обставини, що за новими процесуальними положеннями здійснення прокурором представницької функції в суді вже не пов’язується з конституційною дефініцією «у виключних випадках». Відтепер, як це було й у попередніх кодексах, прокурор може представляти інтереси держави в суді «у визначених законом випадках». Окрім того, за положеннями ч. 3 ст. 53 ГПК та ч. 3 ст. 56 ЦПК прокурор може вступити в справу «за своєю ініціативою» (більш категорично – за ч. 3 ст. 53 КАС «вступає за своєю ініціативою у справу»), провадження в якій відкрито за позовами інших осіб. Таким чином, із введенням вказаних змін процесуальне законодавство закріпило по суті необмежене право прокурора на вступ у справу, що формально не відповідає вимогам п. 3 ст. 131-1 Конституції України, яка передбачає можливість здійснення прокуратурою представницької функції лише у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Ці конституційні вимоги так і залишилися не врегульованими в нових кодексах.
Під «виключними випадками» можна розуміти як конкретні ситуації, що прямо визначені в законі (у теорії так званий «закритий перелік підстав представництва»), так і сукупність загальних критеріїв, які дадуть прокурору можливість самостійно визначити певну представницьку ситуацію як виключну (так званий «відкритий перелік»). З цього приводу М. Стефанчук правильно зазначає, що поняття «виключні випадки» може бути динамічним та визначатися «відкритим переліком», тобто перелік виключних випадків не може бути сформований заздалегідь, а повинен визначатися ситуативно, відповідно до порушених публічних інтересів, які потребують захисту в конкретний історичний період.
У системі прокурорських представницьких заходів усіма кодексами передбачено спеціальне правило (абзац) про те, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній та іншій заяві, скарзі, обґрунтовує в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для свого звернення до суду, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (ч. 4 ст. 53 ГПК, ч. 4 ст. 56 ЦПК, ч. 4 ст. 53 КАС). Слід зазначити, що невиконання прокурором цих вимог має наслідком застосування суддею положень, передбачених (визначених) статтями 174 ГПК, 185 ЦПК, 169 КАС, а саме: залишення позовної заяви прокурора без руху, повернення позовної заяви прокурору.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави в спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. В разі відсутності такого органу, або відсутності в нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 5 ст. 53 ГПК, абз. 2 ч. 5 ст. 56 ЦПК, ч. 5 ст. 53 КАС).
Набуття прокурором статусу позивача: спірність положення
Виходячи з наведеного, небезспірними є положення щодо набуття прокурором, який звертається до суду в інтересах держави, статусу позивача (в разі відсутності органу, уповноваженого здійснювати функції держави в спірних правовідносинах, або коли в такого органу відсутні повноваження щодо звернення до суду), оскільки вони не кореспондуються з висновками, висловленими Конституційним Судом України в Рішення No 3-рп-99 від 08.04.1999 р. (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді). Зокрема, в п. 5 мотивувальної частини цього рішення наголошується, що державу в суді представляють органи, уповноважені державою здійснювати відповідні функції в спірних відносинах. Такими, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, можуть виступати органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, яким законом надано повноваження органу виконавчої влади. При цьому органи, уповноважені державою здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах, фактично виступають позивачами в справах, порушених за позовною заявою прокурора.
Набуття прокурором у господарському, загальному, адміністративному суді статусу позивача не збігається також зі сталими поняттями процесуальної науки, які визначають юридичний інтерес прокурора й сторони (позивача, відповідача). Загальновідомо, що в сторін, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору, цей інтерес має особистий, матеріально-правовий характер. Проте заінтересованість прокурора має лише процесуальний («чужий») характер і полягає в бажанні останнього отримати позитивне рішення для відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, інтереси якого він представляє в суді. Отже, прокурор не є учасником спірних матеріально – правових відносин, що виникають між сторонами і становлять предмет відповідного судового розгляду. На відміну від сторони, рішення суду за позовом прокурора поширюється не на нього, а на особу, в інтересах якої була відкрита справа в суді. Ось чому прокурора не можна ототожнювати зі стороною у справі (позивачем).
Щодо наявності підстав представництва прокурора в судовому процесі
До проблемних питань правозастосування належать і питання щодо наявності підстав для представництва прокурора в судовому процесі. Адже у відповідності до вимог ч. 4 ст. 53 ГПК, ч. 4 ст. 56 ЦПК, ч. 4 ст. 53 КАС, прокурор зобов’язаний обґрунтувати в позовній чи іншій заяві, скарзі визначені законом підстави для свого звернення до суду. Встановлення та обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави в суді завжди було «болючою темою» для прокурора, особливо після встановлення в ч. 4 ст. 23 Закону України від 14.10.2020 року No 1697-VII «Про прокуратуру» імперативної норми, відповідно до якої прокурор здійснює представництво інтересів у суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Так, згідно ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. З огляду на викладене словосполучення «не належне» здійснення органом державної влади чи органом місцевого самоврядування захисту інтересів держави не може виступати підставою для представництва прокурора в суді, оскільки є суто оціночним критерієм та підґрунтям для неоднакового його тлумачення й допущення помилок у правозастосуванні. Водночас потрібно враховувати, що контроль за належним здійсненням суб’єктом владних повноважень своїх функцій (так саме, як і оцінка їх діяльності), насамперед покладається на вищестоящі органи та їх керівництво, а не на прокуратуру, при цьому підконтрольність означає, що всю діяльність органів, або якийсь її обсяг, перевіряють вищі органи або орган, спеціально створений для здійснення контролю чи нагляду. А тому діяльність прокурора по реалізації функцій представництва інтересів держави в суді повинна мати не контрольний, а субсидіарний характер, тобто якщо захист цих інтересів не здійснює (курсив мій, – М.Р.) орган державної влади, орган місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.
Щодо змісту дефініції «інтереси держави»
Вимагає конкретизації зміст дефініції «інтереси держави», внаслідок чого на практичному рівні виникають складнощі при вирішенні питання: чи дійсно предметом судового розгляду та об’єктом прокурорського представництва в справі виступають порушенні інтереси держави. Проблема визначення сутності інтересів держави, як об’єкта представництва прокурора в суді, є актуальною не лише на практиці, а й у теорії права. Автор цієї статті неодноразово наголошував у своїх працях, що під поняттям «інтереси держави», як об’єктом прокурорського представництва в суді слід розуміти коло специфічних інтересів держави (політичних, економічних, екологічних, соціальних, воєнних, тощо), що входить до предмета ведення (компетенції) органів державної влади, органів місцевого самоврядування (яким законом надано повноваження органу виконавчої влади) і потребують ініціювання судового захисту з боку прокуратури у випадках їх порушення. Таким шляхом іде й прокурорська практика, прокурори активно застосовують представницькі повноваження на таких напрямках, як захист державних інтересів у сфері земельних відносин, охорони довкілля, захист державних і комунальних майнових прав, забезпечення законності в сфері проведення публічних закупівель за бюджетні кошти тощо.
Необхідно зазначити, що в разі відмови органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду, не позбавляє його права підтримувати позов (заяву) й вимагати розгляду справи по суті. Про це законодавець спеціально наголошує в ч. 5 ст. 55 ГПК, ч. 4 ст. 57 ЦПК, ч. 4 ст. 54 КАС. При такому підході відмова й прокурора від поданої ним заяви або заміна позивних вимог не позбавляє відповідний орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, на захист інтересів якого подано прокурором заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги в первісному обсязі (вирішення позову в попередньому обсязі) (ч. 3 ст. 55 ГПК, ч. 2 ст. 57 ЦПК, ч. 2 ст. 54 КАС).
Наостанок звернемо увагу на тісний зв’язок положень ч. 6 ст. 55 ГПК, ч. 5 ст. 57 ЦПК, ч. 5 ст. 54 КАС, згідно яких прокурор з мето вирішення питання наявності підстав для ініціювання перегляду судових рішень у справі, розглянутій без його участі (подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд рішення з нововиявленими або виключними обставинами), вступу у справу за позовом (заявою) іншої особи, має право ознайомлюватися з матеріалами справи в суді та отримувати з них копії. У цивільному судочинстві таке право надається прокурору поруч з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини.
Висновок
У підсумку можна стверджувати, що з прийняттям у 2016 році конституційних змін (щодо правосуддя) та через рік нових редакцій процесуальних кодексів, здійснення прокурором представницької функції в суді зведено до мінімуму. У зв’язку з цим слід внести відповідні зміни й до чинного Закону України «Про прокуратуру». Можна припустити, що лише в разі виникнення нетипової (виключної) правової ситуації (якщо захист порушених державних інтересів у конкретному юридичному спорі не здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесено це повноваження, а також за відсутності такого органу), прокурор зобов’язаний здійснити виключне представництво інтересів держави в господарському, цивільному або адміністративному судочинстві.
Це дає можливість сформувати й увести в науковий обіг самостійну теоретичну конструкцію «право прокурора на виключне представництво інтересів держави в суді». Ця конструкція має охоплювати такі структурні елементи: а) підстави (передумови) права прокурора на виключне представництво інтересів держави у суді цивільної, господарської та адміністративної юрисдикції; б) порядок (механізм) реалізації прокурором права на виключне представництво інтересів держави в межах відповідних судових процедур; в) гарантії реалізації прокурором права на виключне представництво інтересів держави відповідно до визначених законом процедур судочинства. Ефективність представницької функції прокуратури переважно залежатиме від того, на скільки активно цей інструментарій використовуватимуть прокурори в правозастосовній практиці.
Україна має перспективи притягнути керівників РФ до відповідальності
Гра в імітацію продовжується. Коли вже урядова антирейдерська комісія продемонструє результати своєї діяльності?
Вам може сподобатися
Фахова освіта доступна і для дорослих
На упаковках продуктів мають вказувати наявність алергенів
Вся органічна продукція повинна мати маркування
«Сліпа зона» Феміди
У ВРП говорили про правила організації ефективного судочинства
Кому слід отримати сертифікат про знання української мови?
Визнання активів необґрунтованими та їх витребування
Олена АНТОНЮК, адвокат, кандидат юридичних наук,
доцент, партнер юридичної фірми «02»
Процедура визнання активів необґрунтованими та їх витребування в разі недоведення відповідачем законності набуття майна (далі — цивільна конфіскація) є новою для національного права. Вона була передбачена Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Націо нального антикорупційного бюро і Національного агентства з питань запобігання корупції» від 12 лютого 2020 р. Така процедура застосовується в межах цивільної юрисдикції у позовному провадженні. У чинній редакції ЦПК України від 3 жовтня 2017 р. вона врегульована у статтях 290 — 292.
Цивільну конфіскацію слід розглядати як спосіб вилучення в особи, засудженої за певний злочин, у державну власність майна, яке не стало предметом конфіскації і спеціальної конфіскації у межах кримінальної справи, і щодо якого не доведено законності підстав (джерел) його набуття. Тобто, з цивілістичної точки зору, — це підстава для припинення приватної і виникнення державної власності на певне майно без волі попереднього власника, що підпадає під поняття втручання у право власності.
Відповідно до ст. 41 Конституції України та ст. 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод втручання держави у право власності: 1) не повинно бути свавільним; 2) має бути зведеним до мінімально необхідного для задоволення суспільних інтересів обсягу; 3) з дотриманням вимог законності та справедливого балансу між засобами і метою втручання.
Допустимим втручанням у право власності є конфіскація майна, за умови, що вона застосована за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом (ч. 6 ст. 41 Конституції України). Вимога втручання лише за рішенням суду у національному законодавстві щодо цивільної конфіскації дотримана, адже вона застосовується на підставі рішення суду.
Найбільш дискусійними є питання: 1) покладання на відповідача обов’язку доводити свою невинуватість (набуття активів обґрунтовано) та звільнення позивача від обов’язку доводити незаконність набуття майна, щодо якого заявлені позовні вимоги; 2) застосування такої конфіскації до суб’єктів, які не скоювали публічних правопорушень (у контексті пропозицій розширити перелік підстав такої конфіскації).
Проти цивільної конфіскації наводяться такі аргументи: 1) зміна виду провадження з кримінального на цивільне зменшує гарантії особи та змінює правила доказування, у тому числі порушує презумпцію невинуватості; 2) відсутність необхідності доводити у суді зв’язок активів із конкретним корупційним злочином і вину осіб у його вчиненні; 3) подвійне покарання; 4) порушення права не свідчити проти себе; 5) порушення майнових прав; 6) не були внесені зміни до норм ЦК України з питань вилучення майна, що не сприяє правовій визначеності; 7) дублювання більш широкої процедури кримінально-правової спеціальної конфіскації, визначеної у КПК України, що стосується багатьох видів злочинів (а не лише корупційних і легалізації майна) як засуджених осіб, так і звільнених від кримінальної відповідальності, як необґрунтованих активів, так і інших видів майна; 8) наповнення ЦПК України нормами матеріального права руйнує класичні уявлення про побудову і призначення його як процесуального нормативного акта.
До процесуальних особливостей визнання необґрунтованими та вилучення активів слід віднести: 1) позов пред’являє прокурор в інтересах держави; 2) відповідачем може бути лише особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції»), щодо якої вступив у законну силу обвинувальний вирок суду за вчинення корупційного злочину (передбачені у статтях 191, 262, 308, 312, 313, 320, 357, 410, у випадку вчинення шляхом зловживання службовим становищем, та у статтях 210, 354, 364, 364-1, 365-2, 368—369-2 КК України) або легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом.
У разі пред’явлення позову до такої особи прокурор вживає заходів щодо встановлення майна, стосовно якого існують докази того, що воно отримано особою або що ним користується чи розпоряджається (розпоряджалася) така особа. Термінологія цього нормативного припису свідчить про необов’язковість приналежності майна на праві власності: майно, що отримане особою; майно, що перебуває у користуванні особи; майно, яким розпоряджається (розпоряджалася) особа. Тож постає питання визначення належного відповідача за позовом, що розглядається. Оскільки позов має на меті припинення права власності, тому належним відповідачем завжди є власник майна, а особа, яка має право користування чи розпорядження майном, може залучатися співвідповідачем чи третьою особою, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета позову, на боці відповідача. Крім того, виникає питання щодо необхідності захисту прав добросовісних набувачів майна, яким розпорядився відповідач, що не знайшло законодавчого врегулювання у статтях 290—292 ЦПК України.
Особливістю нормативного врегулювання цивільної конфіскації є те, що у процесуальній (а не матеріально-правовій) нормі закріплена презумпція необґрунтованості активів: суд визнає необґрунтованими активи, якщо на підставі поданих доказів не встановлено, що активи або грошові кошти, необхідні для придбання активів, щодо яких поданий позов про визнання їх необґрунтованими, були набуті на законній підставі.
До аргументів, що висловлюються проти обґрунтованості цієї презумпції, належать такі: 1) КК і КПК України зобов’язують органи досудового слідства довести за стандартом «поза розумним сумнівом» (за яким достатньо 1% сумнівів для винесення виправдувального вироку) незаконність набуття активів; 2) у правовій системі не можуть існувати різні підстави для юридичної відповідальності за одне діяння, як і у межах одного спору не можуть одночасно існувати презумпції невинуватості і вини (Хавронюк М. Спецконфіскація — покарання без вироку суду або покарання без злочину// Ракурс. 2016. 26 грудня. URL: https://ua.racurs.ua/1385-sprobazaprovadjennya-speckonfiskaciyi).
Прибічники ж цивільної конфіскації наголошують на принциповій різниці між вилученням активів у межах кримінального процесу, яке спрямоване на людину (in personam), та цивільною конфіскацією, яка спрямована на річ (in rem).
Інститут цивільної конфіскації містить винятки з таких принципів і презумпцій матеріального та процесуального права:
- принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона має доводити ті обставини, на які вона посилається (статті 12, 81 ЦПК);
- презумпції правомірності набуття права власності, відповідно до якої право власності вважається набутим правомірно (ч. 2 ст. 328 ЦК);
- презумпції правомірності володіння майном, відповідно до якої фактичне володіння майном вважається правомірним (ч. 3 ст. 397 ЦК).
Проте всі наведені презумпції містять зауваження щодо можливості нормативного встановлення винятків із них.
Предметом доказування відповідно до ст. 291 ЦПК є набуття активів на законній підставі, хоча де-факто йдеться про інше: про законність походження кош тів, хоча буквально у ст. 291 ЦПК про це не зазначено, що не відповідає такому елементу верховенства права як правова визначеність. Як зазначено у рішеннях Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. № 5-рп, від 30 вересня 2010 р. № 20-рп, від 22 грудня 2010 р. № 23-рп, необхідно дотримуватися принципу правової визначеності та недопущення двозначності правової норми як складових елементів принципу верховенства права (ст. 8 Конституції України); юридичні норми мають бути ясними і точними, щоб забезпечувати прогнозованість ситуацій. Відсутня правова визначеність і у нормі щодо покладення на відповідача обов’язку сплатити вартість таких активів за умови неможливості звернення стягнення на активи, визнані необґрунтованими (ч. 3 ст. 292 ЦПК). Зміст поняття «неможливість» не розкривається.
Цивільна конфіскація не є українським ноу-хау. У праві ЄС вона застосовується до активів особи, засудженої за кримінальне правопорушення, що могло призвести до економічної вигоди, та за злочини, які навряд чи здійснювалися один раз (контрабанди наркотиків, відмивання грошей). Суд може прийняти рішення щодо такого заходу, коли він доходить висновку, що відповідне майно є результатом кримінальних дій (базуючись на обставинах справи та наявних доказах, наприклад, якщо вартість власності порушника диспропорційно вища його законного доходу). При цьому тягар доведення покладено на порушника, якого визнано винним за серйозне кримінальне порушення і який має довести законний характер набуття власності.
До держав, у яких передбачена конфіскація активів поза кримінальним судочинством, належать, зокрема, Австралія, Велика Британія, Ізраїль, Ірландія, Канада, Ліхтенштейн, Литва, Південно-Африканська Республіка, Словенія, Таїланд, Фіджі, Філіппіни, Швейцарія.
Директива ЄС 2020/42/EU про замороження і конфіскацію засобів здійснення злочинів і доходів, набутих у злочинний спосіб (стосується корупції, відмивання грошей і деяких інших серйозних фінансових злочинів, контрабанди наркотиків та торгівлі людьми, тероризму, сексуальних злочинів проти дітей тощо), передбачає здійснення розширеної конфіскації, конфіскації без судового рішення, проведення конфіскації майна третіх сторін, а також замороження активів без постанови суду.
Ініціатори розширення цивільної конфіскації на випадки відсутності обвинувального вироку апелюють до визнання Європейською комісією з прав людини у 1986 р. і ЄСПЛ конфіскації активів поза кримінальним провадженням такою, що не суперечить презумпції невинуватості, не порушує майнові права та заборони покарання без закону (справи «М. проти Італії», «Оторіно проти Італії», «Аркурі проти Італії», «Рієла та інші проти Італії», «Батлер проти Сполученого Королівства», «Уолш проти Сполученого Королівства», «Гогітідзе та інші проти Грузії»).
Наприклад, у п. 105 рішення у справі «Гогітідзе та інші проти Грузії» від 12 травня 2020 р. ЄСПЛ зазначає, що правові стандарти допускають: 1) конфіскацію майна, пов’язану з серйозними кримінальними злочинами (корупція, відмивання коштів, оборот наркотичних засобів) без попереднього кримінального обвинувачення; 2) переведення тягаря доведення законності походження майна на відповідачів цих некримінальних проваджень про конфіскацію, зокрема цивільних проваджень in rem; 3) конфіскацію майна і доходів, отриманих шляхом конвертації або перетворення цінностей, отриманих злочинним шляхом, або змішаного з іншим майном, що має законне походження; 4) застосування конфіскації до будь-яких осіб, які володіють майном без необхідної добросовісності.
ЄСПЛ визнає допустимим конфіскацію майна, що належало членам родини винного (незалежно від його засудження) за таких обставин: 1) знання про незаконне походження майна; 2) неможливість пояснити походження майна; 3) вид злочину (тяжкість злочину); 4) з’ясування, чи не є третя сторона фіктивним власником (рішення від 10 квітня 2012 р. у справі «Силицькиєне проти Литви»). ЄСПЛ звертає увагу на те, що постанова про конфіскацію не є встановленням вини за злочин (п.п. 53, 54 рішення). У п.п. 63, 65, 67 рішення ЄСПЛ зауважив, що конфіскація переслідує законну мету у загальних інте ресах і ґрунтується на доказах придбання конфіскованих активів за рахунок реінвестування незаконних доходів злочинної організації.
ЄСПЛ зауважує, що існують загальноєвропейські та всесвітні правові стандарти та відсутні причини вважати конфіскацію непропорційним заходом, навіть за відсутності обвинувального вироку. Є законним надання переваги доказам недостатності законного доходу відповідачів для придбання майна. Докази достатньої або високої ймовірності незаконного походження разом із неспроможністю власника довести протилежне визнані достатньою підставою для визначення пропорційності за ст. 1 Протоколу 1 (рішення у справах «Раймондо проти Італії», «Аркурі та інші проти Італії», «Морабіто та інші проти Італії», «Батлер проти Сполученого Королівства», «Уебб проти Сполученого Королівства», «Саккочча проти Австрії»).
Отже, слід зазначити, що цивільна конфіскація, у тому числі у випадках відсутності обвинувального вироку, відповідає міжнародним правовим стандартам.
Медична реформа: три життєво важливі кроки для нового парламенту
Ольга СТЕФАНИШИНА, заступник міністра охорони здоров’я України з питань євроінтеграції (2020-червень 2020 рр.), кандидат у народні депутати від партії «Голос» на парламентських виборах 2020 року
2020 рік буде визначальним для медичної реформи. Мають запрацювати гарантований пакет медичних послуг, зрости зарплати для лікарів вторинної і третинної ланки, запуститися повноцінна робота ДП «Медичні закупівлі України». Але ці зміни залежать не лише від виконавців як у міністерстві, так і на місцях. Багато залежить від парламенту. І для депутатів нового скликання це буде справжній тест на адекватність: чи дійсно вони є борцями за гідне і якісне надання медичних послуг? Для цього нова Верховна Рада має зробити щонайменше 3 ключових кроки у медичній сфері.
Крок перший: гроші з «товарів смерті» повинні піти на порятунок життів
Трансформація в охороні здоров’я розпочалася з первинної ланки медицини і вже показала свою ефективність: сімейні лікарі отримали суттєве підвищення зарплат (часом — втричі), а пацієнти — якісні послуги: 70% українців, які підписали угоду зі своїм лікарем, задоволені якістю цих послуг.
Наступний крок — вторинна із поступовим переходом до третинної ланки (спеціалізована та високоспеціалізована допомога): там теж гроші мають піти за пацієнтом уже з 2020-го року. Для цього потрібно повністю реалізувати програму медичних гарантій.
У Державному бюджеті України на 2020 рік має бути передбачено близько 120 міль ярдів гривень на медичні послуги та ліки. У перспективі — збільшення фінансування цієї Програми має сягнути 5% від ВВП.
Додаткові кошти — завжди болюче питання, адже їх потрібно звідкись брати. І бажано не з інших соціальних сфер: освіти чи соціальних виплат. У деяких країнах світу уряди дофінансовують медичну сферу за допомогою додаткових акцизів на тютюн і алкоголь. Логіка проста: кошти з так званих «товарів смерті» йдуть на порятунок людських життів. Таку ініціативу ми колись пропонували українському парламенту ще в пацієнтській організації. Але тоді в далекому 2020-му році депутати акцизи підвищили, а гроші на ліки — не дали. Цього разу маємо відстояти окремий механізм, який дозволить закріпити надходження з акцизів у Державний бюджет України за видатками на охорону здоров’я, а також віднайти додаткові ресурси для фінансування галузі.
Крок другий: міжнародні закупівлі мають існувати паралельно з розвитком спроможності національного закупівельника
Від прозорих і ефективних закупівель ліків залежить трансформація всієї системи охорони здоров’я. Закупівлі через міжнародні організації — не просто прорив. Це порятунок життя для тисяч пацієнтів, які раніше продавали все своє майно, щоб купити дороговартісні ліки й вижити. Сьогодні тисячі пацієнтів отримують ці ліки безоплатно.
Нещодавно МОЗ України опублікував новину про те, що відтепер Україна має змогу купувати препарат для жінок із раком молочної залози — трастузумаб — за втричі нижчими цінами. Раніше схожі ліки закуповувалися за 490 доларів, тепер міжнародна організація купує їх для України за 155. На практиці це означає таке: ще кілька років тому лише 15% онкохворих жінок могли отримувати ці ліки від держави. Цього року Україна закупить життєво важливий трастузумаб і забезпечить 100% від потреби.
Ще один приклад. Найбільша партія ліків від гепатиту вже розподілена по українських лікарнях. Це саме ті ліки, які в 90% випадків повністю виліковують колись смертельне захворювання. І це ті ліки, які українці раніше також купували на чорному ринку або ж продавали квартири чи брали кредит в банку, щоб врятувати своє життя.
Сьогодні в усіх регіонах є всі вакцини за календарем щеплень! Безоплатно. Стенти для пацієнтів з інфарктом у критичному стані — безоплатно. У це важко повірити, але це — правда. Таких прикладів сотні. Проте закон «про міжнародні закупівлі» спливає вже в березні 2020 року.
Звичайно, Україна має сама навчитися закуповувати ліки за ефективними прозорими процедурами. І вже вчиться. Працівники новоствореного ДП «Медичні закупівлі України» переймають досвід міжнародних організацій і невдовзі будуть здійснювати закупівлі професійно та самостійно. Але парламент має ухвалити зміни до законодавства, які дадуть можливість державній агенції стати так само ефективною, як і міжнародні організації.
«Медзакупівлі України» повинні мати повноваження забезпечувати пряму участь нерезидентів у закупівлях лікарських засобів, що призведе до зростання конкуренції, впроваджувати довгострокове планування закупівель, розширювати доступ пацієнтів до інноваційного лікування шляхом впровадження договорів про доступ тощо. Народні депутати мають усунути всі законодавчі перешкоди для таких інновацій. Опцію ж міжнародних закупівель потрібно залишити. Термін дії закону, який дозволяє Україні залучати міжнародні організації, спливає наступного року. Але такий закон має бути безтерміновий. Щоб у наших пацієнтів завжди був запасний варіант і можливість врятувати життя, а держави Україна — дати цю можливість.
Приміром, деякі світові виробники вакцин відверто зазначають: таких цін та кількостей, які сьогодні може отримати Дитячий фонд ЮНІСЕФ, Україна, швидше за все, не зможе отримати окремо. Бо саме ЮНІСЕФ має довготермінові контракти з виробниками і значно нижчі ціни за рахунок закупівель великих партій для багатьох країн світу.
Крок третій: зміни до патентного законодавства, переговори з виробниками і паралельний імпорт
Хоча Україна вже багато досягла в зниженні цін на ліки для держави, цього все одно недостатньо. Парламенту критично необхідно створити законодавче підґрунтя для зниження цін на ліки як для централізованих закупівель, так і в аптечному сегменті, та унеможливити штучне продовження монополії на ліки, яке утримує високі ціни.
Як є? Зараз дозволено видавати патент на один і той самий препарат нескінченну кількість разів — звідси і назва — «вічнозелені» патенти. Через це ціна на препарати тримається висока. Скасування «вічнозелених» патентів призведе до зменшення монополій на ліки, розширення конкуренції, а відтак — зниження цін на ліки.
Наведу показовий приклад. Після закінчення патентного захисту на препарат іматиніб для лікування мієлоїдного лейкозу його вартість знизилася у 67 разів. І ми вперше змогли забезпечити 100% пацієнтів лікуванням навіть без збільшення обсягів фінансування за напрямом. Хотілося б, щоб таких прикладів було більше.
Проте існують ситуації, коли на ринок виходить новий інноваційний препарат і чекати «падіння» патенту немає сенсу, бо нова молекула володіє унікальною клінічною ефективністю й рятує життя. Зазвичай ціна таких препаратів не дозволяє державі забезпечувати ним пацієнтів, особливо це стосується орфанних захворювань. Коли, наприклад, лікування одного пацієнта коштує державі близько 4 млн доларів на рік. Цілком очевидно, що самі хворі таких коштів не мають. Не вистачає їх і в державному бюджеті, щоб покрити фінансуванням всіх пацієнтів, які потребують таких дороговартісних ліків. У такому разі як уряд, так і виробник, можуть ініціювати так звану переговорну процедуру, а в даному випадку — договір про доступ, який має на меті значне зниження вартості препарату.
Цей інструмент зниження вартості та доступу до інноваційного лікування є провідним у країнах ЄС та США й носить назву Managed Entry Agreements. В Україні він поки не застосовується й потребує чіткого законодавчого регулювання.
У комплексі з урегулюванням патентного законодавства потрібно на законодавчому рівні впровадити паралельний імпорт для ліків з інших країн. Під час спілкування з українцями, особливо на Західній Україні, я чула запитання: чому в Польщі один і той самий препарат я можу купити в 3–4 рази дешевше ніж в Україні? Що потрібно зробити, щоб я не їздив по нього через кордон? Одна з відповідей — впровадження паралельного імпорту. Паралельний імпорт — це ввезення оригінального товару, що був запроваджений в обіг у іншій країні, без окремого дозволу власника патенту (виробника).
Із плюсів: впадуть ціни на імпортні товари та розшириться сам обсяг імпорту, збільшиться обсяг митних і податкових надходжень, з’явиться конкуренція серед імпортерів. Як свідчить світова практика, свого часу в європейських країнах завдяки паралельному імпорту вдалося знизити ціни на фармацевтичну продукцію на 12–19%.
Запровадивши такий механізм, новий Парламент дасть шанс багатьом українцям купувати ліки в Україні і не переплачувати за них у рази.
Не менш важливими є й інші зміни — такі, як формування ефективної системи громадського здоров’я, реформування системи безпеки крові та розвиток безоплатного донорства тощо. Тож роботи попереду багато, але головне — політична воля і єдність нового парламенту для реальних змін у системі охорони здоров’я.
З огляду на повну інфантильність і недієвість парламентського комітету з питань охорони здоров’я попереднього скликання, на нових обранців покладаються великі надії як пацієнтів, так і експертного середовища.
Як по-новому планують карати за незаконне збагачення: «за» і «проти»
Олексій БАГАНЕЦЬ, екс-заступник Генерального прокурора України, кандидат юридичних наук, віце президент Світового конгресу українських юристів, член Науково-консультативної ради при ДБР, адвокат, заслужений юрист України
Наразі всі заголовки ЗМІ рясніють новинами про майбутні першочергові законопроекти нової Верховної Ради України, яка, як обіцяється, одразу після свого скликання приступить до їх ухвалення. У списку цих законопроектів є й ініціатива нового Президента Ук раїни щодо повернення до Кримінального кодексу норми про незаконне збагачення, яку в попередній редакції Конституційний Суд України абсолютно обґрунтовано визнав неконституційною. Разом із тим, як на мою думку, і новий законопроект № 10358 від 03.06.2020 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо конфіскації незаконних активів осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і покарання за набуття таких активів» лише частково вирішує проблему щодо правильності формулювання змісту вказаної норми про кримінально каране незаконне (неправомірне) збагачення, а натомість породжує інші правові колізії.
Історія норми про «незаконне збагачення»
Поясню, чому. Для дослідження даної теми варто пригадати, що термін «незаконне збагачення» був упроваджений у 2020 році прийняттям Закону України від 14.10.2020 року № 1698-VII «Про систему спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції». Й саме тоді ст. 368-2 КК отримала нову редакцію, яка набула чинності з 26.01.2020 року. Так, із зазначеної дати «незаконним збагаченням» було визначено «набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність майна, вартість якого значно перевищує доходи особи, отримані із законних джерел, або передача нею такого майна близьким родичам». Тобто, ця норма не містила положень, які б прямо чи опосередковано перекладали тягар доказування законності суттєвого збільшення активів на саму цю особу. Доведення того, що вартість набутого публічним службовцем у власність майна, що значно перевищує його доходи, отримані із законних джерел, покладалося на сторону обвинувачення.
Але, варто зазначити, що ця норма Кримінального кодексу проіснувала приблизно трішки більше одного місяця (до 04.03.2020) і вже з березня 2020 року (до скасування цієї норми КСУ 26.02.2020 року) ст. 368-2 КК діяла в редакції Закону України № 198-VIII від 12.02.2020 року, яка передбачала зовсім інше, а саме: незаконним збагаченням стало «Набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі». Саме така редакція і впровадила фактично обмеження дії принципу презумпції невинуватості, знівелювала право особи не доводити свою невинуватість у вчиненні злочину та не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, порушила такі засади правосуддя, як змагальність та рівність сторін, свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. А тому я цілком погоджуюся з колегією суддів КСУ щодо неконституційності даної норми, як би з цього приводу не «волали» невдоволено професійні «антикорупціонери», безграмотні політики і навіть деякі представники вже нової влади.
Однак варто пам’ятати, що створення законодавчої можливості притягувати чиновників до кримінальної відповідальності за незаконне (неправомірне) збагачення є однією з основних вимог МВФ та ЄС, які продовжують тиснути на Україну щодо обов’язкового прийняття нової редакції вищезазначеної норми в КК. Саме, тому Офісом нового Президента України В. Зеленського абсолютно закономірно був підготовлений відповідний законопроект щодо вирішення цього нагального питання, тим більше, що такі дії сприятимуть і посиленню боротьби з корупцією у вищих ешелонах влади.
Особисто я щиро вітаю висловлені новим очільником нашої країни наміри про усунення явних прорахунків своїх попередників у частині наведення правопорядку в державі та відновлення справедливості і правосуддя. Бо, дійсно, рушійною силою, яка забезпечила високу ефективність економічних і антикорупційних реформ у тому ж Сінгапурі, була особиста позиція тодішнього Прем’єр-міністра Лі Куан Ю, який говорив: «Найбільше нам потрібні стабільність, визначеність і безпека, демократія не працює в умовах хаосу, закони не діють, коли немає порядку».
Тому, як юрист із досить великим досвідом роботи, я не можу огульно схвалювати всі без винятку ініціативи Президента, значну частину яких Володимиру Олександровичу нав’язують абсолютно некомпетентні особи з його оточення. Зокрема, ознайомившись із даним законопроектом, який, як стверджують у команді ЗЕ, ймовірніше буде одним із перших проголосованих новою ВРУ законів, я хотів би висловити деякі зауваження та можливо негативні наслідки в разі його прийняття.
Дійсно, попередню проблему з презумпцією невинуватості в даному законопроекті, начебто, вирішено, адже тягар доказування за незаконне (неправомірне) збагачення більше не покладається на обвинуваченого. Я також повністю підтримую ідею щодо передбачення кримінальної відповідальності за незаконне (неправомірне) збагачення лише для тих суб’єктів корупції, коли сума необґрунтованих доходів складатиме понад 12 млн грн або 350 тисяч євро, щоб таким чином сконцентрувати діяльність антикорупційних органів на боротьбі із корупцією саме в найвищих ешелонах влади.
Цивільна відповідальність за збагачення
Проте даним законопроектом, як я вже сказав вище, породжуються інші проблеми. Зокрема, окрім кримінальної відповідальності для чиновника за незаконне збагачення цим законопроектом пропонується ввести ще й цивільну відповідальність за вказане діяння за умови, якщо сума збагачення менша 12 тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і в той же час більша 500 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Така цивільна відповідальність, за задумом розробників, полягає в тому, що НАБУ, за погодженням САП, має право звертатися до Вищого антикорупційного суду з позовами про визнання таких активів необґрунтованими та стягнення їх у дохід держави.
Але таке «нововведення» не відповідає вимогам діючого кримінального процесуального законодавства. По-перше, орган досудового розслідування, в тому числі й НАБУ, а відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства по збавлені таких повноважень, що підтвердив і Конституційний Суд України в своєму рішенні від 05.06.2020 року у справі за конституційною скаргою акціонерного товариства «Запорізький завод феросплавів» щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення пункту 13 частини першої статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України». Цим рішенням визнані неконституційними повноваження Національного антикорупційного бюро «за наявності підстав, передбачених законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України». На думку суддів КСУ, вказана норма суперечить вимогам положень статей 6, 8, 19, 131 Конституції України, адже оспорюваним положенням закону НАБУ наділено повноваженнями, які належать прокуратурі відповідно до статті 131-1 Основного Закону і які прокуратура реалізує виключно в інтересах держави.
Більше того, Конституційний Суд України зазначив, що до системи органів прокуратури України як суб’єкта у сфері протидії корупції, згідно з частиною п’ятою статті 8 Закону № 1697, входить і Спеціалізована антикорупційна прокуратура, на яку також покладаються, зокрема, функції представництва інтересів громадянина (що, до речі, не відповідає вимогам Конституції) або держави в суді у випадках, передбачених Законом № 1697 і пов’язаних із корупційними або пов’язаними з корупцією правопорушеннями (пункт 3). Тобто, в системі органів прокуратури створено спеціалізований підрозділ, який забезпечує представництво інтересів держави в суді саме у сфері боротьби з корупцією. Тому дублювання таких повноважень НАБУ є неконституційним.
По-друге, неприйнятним є також і покладання на Вищий антикорупційний суд (ви тільки вдумайтесь) обов’язку «забезпечення доказів у таких цивільних справах про відповідальність за незаконне (неправомірне) збагачення», бо, знову ж таки, згідно із законом, цей «спеціальний» суд не є судом цивільної юрисдикції, оскільки йому підсудні виключно кримінальні провадження, досудове розслідування в яких здійснювали детективи НАБУ, а вихід за межі підсудності, в свою чергу, суперечитиме загальним засадам кримінального провадження і тій же Європейській конвенції з прав людини. Тим більше, що збирати чи забезпечувати докази у справі не є функцією правосуддя, бо такі обов’язки покладаються на сторони в процесі, зокрема: на прокуратуру, якщо вона подала такий позов.
Повноваження НАБУ за рамками КПК?
Також для мене абсолютно незрозуміло, в рамках реалізації яких повноважень детективи НАБУ будуть збирати докази необґрунтованості активів того чи іншого високопосадовця для підготовки позову в цивільному процесі. Тобто, якщо по сумі такої неправомірної різниці між активами і доходами особи вона підлягає притягненню до кримінальної відповідальності, тоді цей факт реєструється в ЄРДР і проводиться досудове розслідування. Якщо ж по сумі подібних доходів вона недостатня для того, аби вважати її кримінально караною, то такий факт в ЄРДР не реєструється. Відповідно й детективи не можуть такі «докази» збирати поза межами кримінального провадження, бо діючим нині КПК дослідчі перевірки органами досудового розслідування не проводяться.
Окрім того, варто врахувати й специфіку встановлення достатніх підстав для реєстрації кримінального провадження за статтею Кримінального кодексу про кримінальну відповідальність за незаконне збагачення. Так, Національним агентством з питань запобігання корупції 08.12.2017 року було прийнято рішення № 1375, яким було затверджено Роз’яснення НАЗК щодо застосування окремих положень Закону України «Про запобігання корупції» стосовно необхідності попереднього встановлення фактів порушення антикорупційного законодавства, а саме декларування недостовірної інформації та незаконного збагачення в ході повної перевірки агентства декларації особи, уповноваженої на виконання функції держави або місцевого самоврядування, для реєстрації кримінального провадження за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених статтями 366-1, 368-2 КК України. Ця позиція НАЗК була підтримана рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 17.10.2020 року (справа № 826/1160/18) і затверджена постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.01.2020 року. Тобто для реєстрації НАБУ кримінального провадження за фактом неправомірного збагачення тепер попередньо потрібен висновок НАЗК про можливе вчинення такого злочину. А факт зазначення в законопроекті норми наступного змісту: «Відсутність результатів контролю та перевірки декларацій НАЗК не є перешкодою для діяльності органів досудового розслідування» не вирішує даного питання, оскільки згідно зі ст. 9 КПК закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Кодексу, а при здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить Кодексу. Про те, як НАБУ неправомірно проводить майнові перевірки без реєстрації кримінального провадження через свій аналітичний відділ, я уже писав раніше.
Ще однією спірною пропозицією є запропонована в законопроекті норма такого змісту: «У справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави позивач зобов’язаний навести фактичні дані, які підтверджують зв’язок активів з особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та їх необґрунтованість, тобто наявність визначеної в частині першій статті 290 цього Кодексу різниці між вартістю активів та доходами цієї особи. У разі наведення таких даних доказування факту обґрунтованості активів покладається на відповідача». Дане формулювання, знову ж таки, не відповідає гарантії захисту прав і законних інтересів особи, яка відображена в частині першій статті 63 Конституції України, щодо неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, що, беззаперечно, означає право особи не давати таких показань або пояснень. Конституція України також не містить винятків як щодо принципу презумпції невинуватості, так і щодо права особи не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, незважаючи на те, в якому процесі (в кримінальному чи в цивільному) про це йдеться.
Порушення принципу незворотності покарання
Більше того, даний законопроект порушує принцип незворотності покарання, гарантований ч.1 статті 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Натомість законопроектом пропонується надати право детективам НАБУ пред’являти позови щодо необґрунтованості активів, набутих протягом трьох років до дня набрання чинності даним законом, що прямо протирічить Основному Закону України та, знову ж таки, створює підстави для оскарження рішень у таких справах до КСУ.
І насамкінець. Новому Президенту України, заклики якого щодо зосередження основних зусиль антикорупційних органів на викритті корупції саме в найвищих ешелонах влади я повністю поділяю, та його команді треба врахувати вимоги ратифікованої Україною Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції 2003 року, статтею 20 якої передбачено, що за умови дотримання своєї конституції та основоположних принципів своєї правової системи кожна держава-учасниця цієї конвенції розглядає можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочином умисного незаконного збагачення, тобто значного збільшення активів посадової особи органу публічної влади, яке перевищує її законні доходи, котрі вона не може раціонально обґрунтувати. Тобто, ще раз наголошую: за вказаною Конвенцією, держава-учасниця розглядає можливість криміналізації незаконного збагачення «за умови дотримання своєї Конституції та основоположних принципів своєї правової системи».
Тому я і вважаю за необхідне рекомендувати новій владі юридично правильно прописати кримінальну відповідальність за незаконне (неправомірне) збагачення, пам’ятаючи, що при криміналізації будь-якого суспільно небезпечного діяння треба виходити, насамперед, із принципів та норм Конституції України, адже закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі й повинні відповідати їй. Незважаючи на те, що корупція є однією з основних загроз національній безпеці України, протидія їй має здійснюватися виключно правовими засобами з дотриманням конституційних принципів та приписів законодавства, ухваленого відповідно до Конституції та законів України, і тоді такі заходи безперечно дадуть позитивні результати.
В тому ж випадку, якщо буде продовжена щорічна практика абсолютно непрофесійного і, вибачте, чисто «піарного» ставлення до законотворчого забезпечення правоохоронної діяльності в нашій державі, як це мало місце за часів П. Порошенка, корупція й надалі буде успішно та безперешкодно процвітати.
